Васильківська фортеця XVIII ст. (пам’ятка містобудування, історії та архітектури)
Фортечні споруди (залишки оборонних укріплень XVIII століття), займають лівий високий пагорб долини річки Васильківка, правий берег р. Стугна.
Загальні розміри довжина за віссю північ-південь близько 500 м, ширина за віссю захід-схід близько 200 м.
Збережена північно-східна частина оборонних укріплень представлена одною арт. площадкою; трьома реданами; однією куртиною; на півночі, північному-сході та південно-сході розташовані ескарпи. На валах реданів помітні бруствери.
На поверхні внутрішньої території укріплень культурних нашарувань не виявлено. З зовні на бермі ескарпованого схилу на схід від валів виявлено фрагменти кераміки кінця ХІ ст.
Будівництво земляних фортифікаційних укріплень Василькова нерозривно пов’язане з його історією. Упродовж своєї тисячолітньої історії місто Володимира Великого, яке в до монгольську добу входило до десяти найбільших міст Київської Русі, було нерозривно пов’язане з долею нашої держави в цілому та Наддніпрянщини зокрема. З часу свого заснування (в останній чверті Х ст.) Васильків неодноразово переживав періоди піднесення та занепаду. Після численних руйнувань місто не зникло з мапи України, а повільно відроджувалося з руїн, й дотепер сяє своєю неповторною красою, пронизаною подихом століть.
З відродженням Василькова відбудовувалися також і його фортифікаційні споруди. Так, приміром, було і після монголо-татарської руйнації міста 1240 р., коли, починаючи з кінця XV ст. Києво-Печерська лавра, котрій належав Васильків з середини ХІІ ст., починає відроджувати тут так зване Васильківське господарство. У цей період, з урахуванням досягнень військово-інженерної науки ХV – початку XVI ст., відбудовуються васильківські укріплення, що оточували територію до монгольського міста: дитинець та посад.
У 1586 р. місто Васильків отримало від короля Речі Посполитої Стефана Баторія (1575–1586 рр.) жалувану грамоту на володіння Магдебурзьким правом. Отримання дозволу на місцеве самоврядування відкрило нову сторінку в історії міста та його фортифікацій. Зі зростанням значення Василькова в господарстві Києво-Печерської лаври та швидким збільшенням чисельності населення наприкінці XVІ ст. – початку XVІІ ст., тобто в добу, коли в Україні зміцнювала своє становище Запорізька Січ та вирувала Козаччина, була зведена третя оборонна лінія земляних фортифікаційних укріплень, так звані Козацькі вали.
В першій половині XVІІІ ст. Васильків був прикордонним містом Російської імперії, саме тому в 1735–1737 рр. у зв’язку з наближенням російсько-турецької війни фортифікації укріплювалися й добудовувалися. Загалом, оборонні роботи тут проводилися до 1755 року.
Наприкінці XVІІІ ст., після приєднання частини Правобережної України до Російської імперії, Васильків втрачає прикордонне й оборонне значення, а земляні фортифікаційні укріплення швидко руйнуються. Після інтенсивної забудови міста в першій половині ХІХ ст. всі три лінії колись могутніх фортифікаційних укріплень опиняються в межах міста, на що вказують плани міста другої чверті ХІХ ст.
Попри всю унікальність фортифікаційних споруд Василькова кінця Х-XVІІІ ст. та зважаючи на той факт, що домонгольський Василев був найбільшим містом-фортецею в Стугнянській оборонній лінії, зведеною за Володимира Великого, його фортифікації й нині залишаються недостатньо дослідженими археологами та висвітленими в історичних працях. Помонгольська доба, коли у Василькові наприкінці XVІ – першій половині XVІІІ ст. неодноразово проводилися масштабні фортифікаційні роботи, взагалі залишається білою плямою у дослідженні оборонних укріплень міста.
В історичній літературі не висвітлені хронологічні межі та поетапність зведення фортифікаційних споруд на території сучасного Василькова впродовж досліджуваного періоду.
Кожна фортифікаційна лінія, що зводилася на території сучасного Василькова мала своє стратегічне призначення. Так, зведення наприкінці Х ст. укріплень Василевського дитинця та посаду було спричинено тим, що стольний град Київ у ті часи зазнавав частих нападів південних кочовиків. Саме Василев у домонгольський період став найбільшим південним містом) фортецею на шляху до Києва. Впродовж домонгольської доби фортифікаційні споруди Василева Василькова неодноразово ставали захисним щитом південних кордонів Київської Русі від нападів кочовиків. В історичних джерелах не зафіксовано, що місто захоплювали загарбники. Лише 1240 р. монголо-татарські орди спалили дерев’яні фортифікаційні споруди Василева, зруйнували місто й, очевидно, знищили при цьому більшу частину його захисників та мирного населення.
Зведення третьої оборонної лінії та поновлення укріплень дитинця й посаду викликані швидким зростання міста після надання йому Магдебурзького права. Фортифікаційне будівництво наступного досліджуваного періоду пов’язане в першу чергу з тим, що Васильків перетворився на прикордонне місто Російської імперії.
Попри всю важливість домонгольського Василева як важливого військово-стратегічного пункту та найбільшого міста-фортеці Стугнянської оборонної лінії, одного з найбільших міст Київської Русі, котре відігравало важливу роль у суспільно)політичному житті східнослов’янської держави, земляні фортифікаційні споруди котрого порівняно добре збереглися до наших днів, дослідники оминають своєю увагою.
1947 року землю давньоруського Василева дослідив Ф.Б. Копилов. У 1960 році археологічна експедиція Б.О. Рибакова провела пробні дослідження валів. 1972 року М.П. Кучера описав городище та склав його детальний план. В останні два десятиліття ХХ ст. середньовічний Васильків досліджувався спочатку Ю.М. Малєєвим, а згодом – Р.С. Орловим. У
2007 року зусиллями Північної експедиції Інституту археології, на чолі з І.А. Готуном були проведені роботи по вивченню городища літописного міста-фортеці Василева.
Після так званого Вічного миру 1686 року, що закріпив Андрусівське перемир’я 1667 року, укладене між Росією та Річчю Посполитою, українські землі були поділені по Дніпру: Лівобережжя відходило до Росії, Правобережжя до Речі Посполитої.
1686 року Васильків остаточно переходить до Гетьманщини, а згодом належить до київської сотні. Згідно з описом 1687 року "Васильковъ ныне пустъ, жителей никого нетъ". Очевидно, це стосується трьох васильківських фортець: оборонних споруд дитинця, посаду, та козацької оборонної лінії, зведеної наприкінці XVI ст., котрі, внаслідок постійних військових конфліктів між козаками та поляками, нападів татар, були сильно пошкоджені та призвели зрештою до занепаду самого міста. Очевидно, що в другій половині XVIІ ст., дерев’яні конструкції фортифікаційних споруд трьох васильківських замків, описаних Павлом Алепським 1653 року, неодноразово знищувалися у вогні під час ворожих набігів. Гадаємо, неабиякої шкоди від постійних військових конфліктів та руйнувань зазнавали й земляні фортифікаційні вали всіх трьох оборонних ліній. Проте, у тому ж описі 1687 року йдеться, що у Василькові вирує господарське життя. В цей час на річці Стугна вже згадується міст, гребля, на якій збирає податки підданий Києво-Печерської лаври Максим Риндарь, він же збирає й сіно та управляє місцевими селітряними заводами.
Отже, наприкінці XVIІ ст. саме місто було спустошеним та малолюдним. Саме тому воно приваблювало козаків, що прагнули тут розміститися. Так, 1694 року фастівський полковник Семен Палій прохав гетьмана Івана Мазепу, щоб той дозволив йому перейти зі своїм військом до Гетьманщини у Васильків або ж Трипілля.
Неодноразово потерпало місто від набігів Пилипа Орлика з турками. Недарма згадуються деякі землі, що залишилися спустошеними ще від татарських набігів (так званої Орликівщини). Про те, що татарські набіги завдавали місту великої шкоди, свідчать численні списки жителів Василькова, яких забрали до полону й зробили татарськими невільниками.
Достовірно невідомо, чи проводились якісь широкомасштабні фортифікаційні роботи у Василькові під час Північної війни (1700–1721 рр.). Однак, зважаючи на те, що в цей час в Києві, як і в інших стратегічних пунктах Лівобережної України проводилися фортифікаційні роботи, висунемо припущення, що в першій чверті XVIІІ ст. і у Василькові вони теж проводились.
1735 року у зв’язку з підготовкою Росії до війни з Туреччиною, вживається низка заходів щодо зміцнення старих оборонних ліній та будівництва нових. Цього ж року за наказом контр-адмірала Неплюєва у Василькові були відремонтовані всі маяки, рогатки і курені, та в багатьох місцях встановлені нові. 1737 року, після того як генерал Кейт оглянув прикордонну лінію з Польщею, починається укріплення Василькова, що за задумом військового керівництва мав перетворитися на міцну фортецю. В цей же час полагодили вали, палісади та брами.
Зважаючи на тематику даного дослідження, спробуємо описати Васильківську фортецю у XVIІІ ст., використовуючи описи міста 1755, 1766, 1780 та 1795 років, польські джерела та справу колишнього Лаврського архіву, що нині зберігається в 128 фонді Центрального державного історичного архіву України в місті Києві за номером 1463 "О строение в местечке Василькове васильковскими обывателями ретрашемента и других фортификационных работ…. в 1735–1755 гг.", в котрій описані майнові суперечки між церковною та світською владами, пов’язані з будівництвом оборонної лінії. З цієї архівної справи ми дізнаємося, що і людей, і матеріали для відбудови фортеці, військова влада брала з навколишньої місцевості. Для опису Васильківської фортеці XVIІІ ст. важливе значення має план частини міста 1798 року. Саме він надає можливість відтворити фортифікаційні укріплення міста, а описи міста нададуть змогу відтворити панораму міста, в котрому знаходився військовий гарнізон.
В описі міста 1780 року зазначається: "Оное местечко обнесенное земляным валом съ пордочным раскатами и внутри оного имъется батареи, окружності всего начавъ отъ восточной стороны, от называемых печерских ворот на правую сторону въ кругъ 1000 трехаршинныхъ саженей (близько 2 км 176 м), но в многихъ мъстахъ повреждена. В той крепости состоит замокъ старой земляной, здъланній по старинному окружності в весь до колокольнъ, в коей и брама каменная имеется, в 360 трехаршинныхъ саженей (783,4 м), въ ономъ замке состоит монастырский дворъ въ левую сторону въ низъ, чрезъ местечко, в белоцерковскіе ворота прямо через плотину на ръке Стугна лежащую, за границу улица, к коей присоеденяется также большая улица отъ Киевских ворот (сучасна вул. Шевченка) идучая, и другіе маленькие переулки для проезду и проходу к ї жителям; окружностію жъ жильцям, за городом состоящимъ, но не поряд очному ихъ посаленію, не поставляется".
Архівні матеріали, зокрема Рум’янцевський опис 1766 року, вказують на те, що центральною й, очевидно, найбільш укріпленою частиною Васильківської фортеці у XVIІІ ст. був замок, котрий знаходився на території колишнього дитинця. В цьому ж описі перераховані будівлі, які були в замку 1766 року. Так, приміром, біля собору Антонія та Феодосія розміщувалися: велика військова казарма, комора (амбар) для артилерійської клажі й пороховий льох. Також тут було шість казенних дворів:
1) для штабних офіцерів форпосту;
2) для обер-офіцерів форпосту;
3) для варти солдатів;
4) для козаків і малоросійських чинів при форпості;
5) для лікаря;
6) казарма для солдатів.
Всього в цих дворах стояла 21 хата, 19 господарських будівель і одна лазня. Також на території колишнього дитинця у XVIІІ ст. в мисовій частині його плато знаходився монастирський двір, котрий займав площу близько одного гектара. Двір був огороджений палісадом із дубових паль. На в’їзді до монастирського двору знаходилася велика брама з вежею, "в двор уездная з дерева рубленая башта, з двома в низу боковими комо рами". Тут розташовувався двір монастирського управителя та інші будівлі.
Очевидно, в північно-західній стороні валів козацького часу, ймовірно, в першій половині XVIII ст. із змішаного ґрунту був збудований бастіон 1, що чітко простежується на частині плану Василькова 1798 р., сьогодні там пустир, знаходиться він за старим цвинтарем по вулиці Соборній.
Бастіон зазвичай складався з одного або двох земляних валів, на яких розміщувалися гармати. Другий вал, що здіймався над першим, називався кавальєр. Частина бастіону, відкрита всередину фортеці, носила назву горжа. Ділянка фортечного муру між бастіоном іменувалася куртиною. Два бастіони з куртиною утворювали бастіонний фронт, поєднання бастіонних фронтів – бастіонну систему.
1786 р. російська імператриця Катерина ІІ (1762–1798 рр.) провела секуляризацію церковних земель, усі монастирські землі, а серед них і Васильків, відійшли до державної скарбниці. В 1793 році після ІІ поділу Речі Посполитої, Правобережна Україна ввійшла до складу Російської імперії, Васильків втрачає значення прикордонного пункту. 1797 року Васильків стає повітовим містом Київської губернії. За два роки до цього водночас із Богуславом, Корсунем та іншими містами був проведений опис Василькова: "Оное містечко бывшего владънія монастыря печерського при столбовой дороге, от Кіева в 39 (близько 42 км), а от граници польськой в 4-х верстах (близько 4,3 км), положення имъетъ на высокой горъ и скосогорамъ по объим сторонамъ р. Стугны. Нъкоторая часть строеній обнесена землянымъ валомъ по объимъ сторонамъ р. Стугны. Некоторая часть строеній обнесена землянымъ валом, отъ ветхости уже развалившегося. Черезъ то местечко обыкновенный переъздъ бываетъ изъ Польши въ Росію и изъ Россію въ Польшу и другия иностранные города, гле и учреджена пограничная таможня".
У XVIIІ ст. у Василькові, так само, як і в XVI ст. було чотири в’їзні брами: Печерська, Київська, Трипільська, Білоцерківська, через які можна було потрапити до міста; їхнє місцезнаходження за два століття майже не змінилося. Біля брам, що вели у Васильківську фортецю, розташовувалися казарми для варти. В описі міста 1766 року вони згадуються як старі. Очевидно, вони були збудовані ще наприкінці ХVII ст., а в 1735–1737 рр. – перебудовані.
Перед в’їзними брамами через рів були зведені мости. Вони складалися з нерухомої та рухомої частин. Нерухома частина мосту розбиралася лише під час ремонту чи ворожого нападу. Мости будувалися на дерев’яних палях. Іноді у ровах заповнених водою мости встановлювали на бики. На верхні кінцівки паль встановлювали поперечні бруски по всій довжині мосту, на яких, у свою чергу, стелили дошки.
Нерухомий міст розпочинався з фронтальної сторони рову, а кінцева частина бруска прикріплялася до ескарпа. Ширина мосту складала, як правило, 15–16 футів (4,5–4,8 метрів), включаючи тротуари шириною по 3 фути (0,9 м) з обох сторін.
Підйомний міст являв собою збитий із дощок щит, один кінець якого піднімався та опускався спеціальним механізмом – плієром чи перевісом. Плієр чи перевіс мав бути вдвічі довшим за міст, котрий з його допомогою опускався чи піднімався. Плієр виготовлявся з двох брусків, до яких по середині плієра прикріплялися грати з хрестатим скріпленням брусків. Їхня вага практично дорівнювала вазі мосту. Залізна вісь перевісу проходила по середньому бруску, кінці якого "утверждались на вершинах двух на мосту стоячих столбов, на коих он концами своїми свободо повишался и понижался". До кінців плієру та до кінців підйомного мосту, що об’єднувалась з нерухомою частиною мосту прикріплялися ланцюги. Міст легко було підняти, натягнувши кінці ланцюгів, прикріплених до кінця перевісу. Підйомний міст після того, як його піднімали, повністю закривав проїзд. Схожі підйомні мости будували у випадках, коли ширина рову була не менше 20 футів (6 метрів). Мости, що встановлювали безпосередньо у воріт фортеці, піднімалися з середини. Один кінець такого мосту з’єднувався зі стіною воріт, а інший – з нерухомим мостом, до якого прикріпляли ланцюги, що проходили через спеціальні блоки. Блоки розташовувались таким чином, що чотири чоловіки, потягнувши за кінці ланцюгів, могли підняти міст. Піднятий міст повністю закривав проїзд у воротах фортеці. На ньому також були залізні засуви. Ширина підйомних мостів, як правило, складала 9–10 футів (до 3 метрів), довжина 15–17 футів (4,5–5 метрів). Нижня сторона підйомного мосту закріплювалася залізними полосами.
У XVIIІ ст. Васильківська фортеця мала декілька міцних оборонних ліній та була однією з найпотужніших на кордоні Росії з Річчю Посполитою. У 1793 році місто Васильків втрачає своє оборонне значення й 1797 року стає одним з багатьох адміністративних центрів (повітовим містом), а його фортифікаційні укріплення втрачають своє стратегічне призначення.
